Каракульська вівця

Зовнішність як розпізнати

Руно

Каракулі мають характерну подвійну шерсть: довгу, блискучу зовнішню шерсть і тонку, м'яку внутрішню. Руно має низький вміст жиру, чудово підходить для валяння, а зовнішня шерсть груба з високою міцністю на розрив, ідеальна для килимів та міцних виробів. Руно важить 5-10 фунтів, довжина волокна 6-12 дюймів. Вони мають жирний хвіст, який накопичує енергію, подібно до горба верблюда, і багато хто має довгу, вузьку голову з висячими вухами.36

Характер які вони

Каракулі загалом спокійні та пильні, з врівноваженою вдачею. Вони не є вівцями, що потребують особливого догляду, і добре реагують на спокійне поводження. Вони мають сильний стадний інстинкт і збираються разом у коло з ягнятами в центрі при загрозі. Вони погано пасуться з собаками, оскільки можуть розбігатися або битися з собакою, що намагається їх пасти. Вони ощадливі пасовищні тварини і можуть утримуватися на відкритих пасовищах або в обгороджених загонах.35

Щоденна активність як виглядає завантажений день

Каракулі мають помірний рівень активності. Їм не потрібні структуровані фізичні вправи, як собакам, але їм потрібен простір для ходьби, випасу, об'їдання кущів і природного руху разом зі стадом. Щоденний рух підтримує здоров'я копит, м'язовий тонус, роботу рубця та психічне благополуччя. Пасовищна система з безпечною огорожею та сухими місцями для відпочинку зазвичай повністю задовольняє їхні потреби.4

Грумінг та догляд практичні моменти

Каракулі потребують регулярного огляду копит, боротьби з паразитами та відповідного погоді укриття. Їх слід тримати подалі від вологих, болотистих місць, щоб запобігти копитній гнилі. Їхня шерсть потребує стрижки принаймні раз на рік, і якщо їх тримають як домашніх улюбленців, може знадобитися допомога зі стрижкою. Вони загалом витривалі та невибагливі, але все одно потребують регулярного спостереження за ознаками хвороб.45

Дім де вони найщасливіші

Каракулі - це пустельні вівці, але вони пристосовуються до різних кліматичних умов. Їм потрібен доступ до сухого укриття, і їх слід тримати подалі від болотистих пасовищ. Вони витримують екстремальні спеку та холод, але цінують можливість вибору сухого укриття. Їм потрібна хороша огорожа та пасовищна система з простором для випасу та руху. Вони не підходять для утримання в приміщенні і потребують відкритого простору.54

Основи годування що йде в миску

Каракулі найкраще почуваються на раціоні, заснованому на кормах, з якісним пасовищем, сіном та чистою водою. Їм потрібна достатня кількість ефективної клітковини для нормальної роботи рубця. Багато дорослих тварин можуть добре почуватися на пасовищі та сіні з додаванням мінеральних добавок, призначених для овець. Потреби змінюються залежно від росту, вагітності, лактації, погоди та якості кормів. Вони чудові пасовищні тварини і можуть пастися на бідних землях або виживати в сезон нестачі кормів.45

Компанія кого вони люблять поруч

Каракулі - стадні тварини, і їх не слід тримати на самоті. Вони мають сильний стадний інстинкт і найкраще почуваються з принаймні однією іншою вівцею. Вони захисливі та уважні матері, і ягнята мають високу виживаність. Вони загалом спокійні, і з ними можна спокійно поводитися, але вони погано пасуться з собаками. Вони не агресивні і підходять для початківців або досвідчених власників.53

Історія де все почалося

Каракульська вівця - одна з найдавніших відомих порід свійських овець, археологічні докази свідчать, що їх розводили в Центральній Азії щонайменше з 1400 року до н.е. Вони названі на честь села Каракуль (або Кара-Куль) у Бухарській області Узбекистану, поблизу річки Амудар'я. Порода історично цінувалася за м'ясо, молоко, жир, вовну та високоцінні шкурки новонароджених ягнят, відомі як "каракульча" або "астраханське хутро". Ці шкурки використовували для виготовлення теплого, елегантного одягу і були важливим джерелом доходу. Каракулів вперше завезли до Сполучених Штатів між 1909 та 1929 роками для створення промисловості з виробництва шкурок, але ця спроба не була успішною. З того часу північноамериканська популяція генетично відрізняється від центральноазіатських стад, і американська каракульська вівця тепер вважається окремою породою. Сьогодні каракулі відносно рідкісні в США, з приблизною популяцією близько 1300 тварин, і внесені до списку "під загрозою" Товариством збереження худоби. Їх утримують любителі заради вовни, м'яса, молока та як домашніх улюбленців, і вони відомі своєю витривалістю та пристосованістю.123

Визнана офіційні моменти

American Karakul Sheep Registry

Визнаний національним реєстром породи в США, походить від Реєстру каракульських овець, заснованого в 1930-х роках.2

The Livestock Conservancy

Вважає американського каракуля окремою породою від центральноазійських стад, зі статусом 'Під загрозою'.3